Ім’я, що живе серед нас

        Цього року минає 315 років з того дня, як народився великий син грузинського народу Давид Гурамішвілі (1705 – 1792). Драматична доля закинула його в Україну, де він прожив більшу половину свого життя, полюбивши землю, що дала йому притулок. Його літературна спадщина стала надбанням світової культури, його ім’я – символом найвищого злету духовності, його життя – прикладом моральних чеснот.

                   Був бранцем ти в краях чужинських,

                   Зазнав потали, горя й сліз,

                   І вітер лихоліть грузинських

                   На Україну аж приніс.

                   І в українські темні ночі

                   Ти засвітив огонь душі,

                   Зачувши, як перо шепоче:

                   «Біду вітчизни опиши!»

                   Думки про Грузію горіли

                   У тьмі ночей, як жар свічі.

                   І книгу, писану вночі,

                   Живлющі сльози обігріли…

                                      (Симон Чиковані)

         Давид Гурамішвілі народився 1705 року в Сагурамо, поблизу Мцхета – стародавньої столиці Грузії. Хоч і походив він з князівської родини, та шкільної освіти не мав. Однак, навчаючись самотужки, досяг великих успіхів і став для свого часу дуже освіченою людиною.

         Майбутнього поета, згідно з тодішніми звичаями, змалечку віддали на виховання в селянську родину, де він навчився триматися на скакуні, що мчав, як вітер, влучати на скаку в ціль. Коли Давидові виповнилося 9 років, вихователь привів його до батьківського дому. В 14-15 років він уже був добрим лучником, вправним фехтувальником і вершником.

                  Я в ті часи ще не знався з журбою,

                   Вірив у добрість часу нетривкого,

                   Не вимагав од життя більш нічого

                   І не хотів володіти нічим.

Молодість Давида оповита імлою.        

                   Жити хотілось мені, юнакові,

                   З ближніми й дальніми в згоді й любові,

                   В світлих веселощах, в радості сталій,

                   І розганяв мої плинні печалі

                   Саду квітучого пишний розмай.

                   Осінь прийшла, і пожовкли всі квіти,

                   Вщухла природа, став дощ капотіти,

                   Світ огорнувся у морок і смуток;

                   Втратив я весь свій життєвий набуток,

                   Згинув увесь мій рясний урожай.

Ймовірно, молодий Давид був активним учасником політичної боротьби на боці грузинського царя Вахтанга.

         Я картаю тих, хто взгір’я

Знизу вгору вперто оре!

Хай візьме мій біль на себе

Недруг, що вчинив нам горе!

1723-1724 рр. родині Гурамішвілі довелося полишити рідну господу й переховуватись у Ксанській ущелині, в селі Ламіскана.

                   Мусив я в біді й руїні

                   Землю кинути кохану

                   І тікать в долину Ксанську,

                   У місцевість Ламіскану,

                   Де в хазяйстві помагав я

                   Родичу – одному пану.

Але й Ламіскана не стала надійним притулком. Якось влітку 1728 року Давида, що працював у полі, захопила в полон озброєна ватага лезгинів, які завезли його в далекі дагестанські гори і тримали як слугу-невільника.

                   Не було нікого в полі, -

                   Ще женці не вийшли жати,

                   Лезги ж на горі Іртозькій

                   Вже свої тримали чати.

                   На долині в темнім гаї

                   Дзюркотів малий потік,-

                   Там і підповзли до мене

                   Їх п’ятнадцять чоловік.

                   Почепив рушницю й шаблю

                   Я на дубі віддалік,

                   А тоді, собі на лихо,

                   До води лицем приник.

                   Тут вони мене й схопили,

                   Потягли у путах далі…

Давидові пощастило втекти. Дванадцять діб блукав утікач у незнайомих горах, аж доки не опинився на Північному Кавказі.

                  День дванадцятий почався,

                   Як набрів я на ріку,

                   Стиснуту обабіч лугом.

                   Там, залізши в осоку,

                   Подививсь: на тому боці

                   Молотив хтось на току.

                   Боже, чи знайду спочинок

                   Там у тихому кутку?

                   Я схопився й рушив бистро,

                   Наче знаний чоловік,

                   До людей, що молотили

                   На току не віддалік.

                   Руське слово «хліб» я здавна

                   Вже не раз, бувало, чув, -

                   З нього зараз і дізнався,

                   Що до руських сіл прибув.

Тут йому дав притулок російський поселянин.

1729 року  Давид прибув до Москви, приєднався до грузинських емігрантів. Цар Вахтанг VІ відразу призначив молодого  воїна  на почесну посаду старшини зброярів грузинського арсеналу.

                   Далі – до Москви добрався,

                   Де Вахтанг з Бакаром жив.

                   Цар прийняв мене й призначив

                   Старшиною зброярів.

Давид  проживав при царському дворі з 1729 по 1738 рік. У  цей час брав активну участь і в культурному житті колоністів. Письменники, вчені друкували книжки, перекладали твори з російської мови на грузинську, писали оригінальні твори. Саме в цей період у поетичних змаганнях Давид здобув собі славу одного з перших придворних поетів.

                   Плачмо з долі свого краю,

                   Пригадаймо в час біди,

Як ми втратили вітчизну

                   Від ворожої орди.

…Кахеті й Картлі

                   Стали знищеними вкрай.

                   Короновані владики –

                   Де вінці їх, де розмай?

                   Б’є мене кулак нещастя,

Вуса в мене рве одчай!

У 1738 році Давид Гурамішвілі, як і багато інших грузинських емігрантів, прийняв російське підданство і вступив рядовим до грузинського гусарського  полку, в якому прослужив 22 роки.  Перше бойове хрещення грузинські воїни одержали 1939 року у війні проти турків, при взятті фортеці Хотин. У цих бойових операціях відзначився рядовий Давид Гурамішвілі. Незабаром він дістав чин капрала, потім став ротним квартирмейстером, а з 1740 року – вахмістром.

Новим підданцям було надано землі для проживання «в пристойних місцях» України. Давидові Гурамішвілі було виділено 30 дворів у Миргороді та селі Зубівка. 1741 року  він вступив у володіння своїми земельними маєтками.

         Далеко заблукав од рідного я краю –

         На Україні дім свій наново складаю

         І засіваю знов живим зерном ріллю…

Проте невдовзі з грузинським полком знову вирушає  у військові походи. Після шведської кампанії поет, діставши чин прапорщика, повернувся до Миргорода. Та не довелося йому довго пожити мирним життям.

         Я знов свого сідлаю скакуна,

         Лишаю в домі пустку і мовчання.

         Поглянь на мене, дівчино сумна,

         В цей день розлуки, в тужну мить прощання!

         Я мушу знов іти в тяжкий похід.

         Розкрий же очі – ніжний цвіт медовий,

         Хустиною махни мені услід,

         Неначе віттям сад наш смарагдовий!

У 1757 – 1762 рр. грузинський полк брав участь у так званій Семилітній війн. Влітку 1759 року Гурамішвілі потрапив до німців у полон і довгий час знемагав у Магдебурзькій фортеці.

             В п’ятдесят дев’ятім році

             Оточив пруссак наш стан

             І схопив мене, віднявши

             Від братів-однополчан.

             У фортеці Магдебурзькій

             В’язнем відбував я бран,-

             Звідти вибравшись, узявся

             Знову засівать свій лан.

Виснажений, з ослабленим здоров’ям, поет повернувся до Миргорода. Він взявся за відбудову господарства, обмірковував плани майбутніх робіт, іноді уриваючи час для поезії.

Гурамішвілі уважно дослухався до українських пісень, перекладав на свій лад їх мотиви, бадьорився, не падав духом, але тужив і вболівав за тогочасну гірку долю своєї рідної батьківщини. Безмежжя українських степів не схоже було на гори й долини його Сагурамо, береги тихоплинного Хоролу не змогли замінити йому бурхливої, невгамовної Арагви.

         Я в снах твій пил цілую, рідний краю,

         Твій зельний цвіт на карталінських луках!

         О, згляньсь! Простри крило своє, благаю,

         Надію дай, бо вб’є мене розлука.

Недовго тривало це  тихе, мирне селянське життя. Поета – літню вже людину – знову покликали в діючу армію.

 І лише в 1760 році в чині поручика вийшов у відставку і повернувся до Миргорода назавжди. Він цілком віддався улюбленій справі – поезії. І гучно залунав його скорботно-гнівний голос – голос поета-патріота і викривача кривди, пороків, несправедливості. Давидові Гурамішвілі було 80 років, коли він упорядкував свій літературний архів, опрацював і остаточно відредагував збірку творів «Давитіані» (що означає «Давидове»).

Власноруч переписав її начисто. Сюди ввійшли славнозвісні поеми «Лихоліття Грузії» та «Весела весна», а також пісні, написані в різний час. Ці твори при слушній нагоді Гурамішвілі передав грузинському посланнику царевичу Міріану, який зберіг знаменитий рукопис «Давитіані» для нащадків. Зараз це власноручне Давидове писання знаходиться в Інституті рукописів АН Грузії.

Із великою приязністю ставився він до народу, серед якого прожив останні 32 роки свого життя (1760-1792). Поет багато подорожував Полтавщиною, милувався мальовничою природою, слухав мелодійні українські пісні, вивчав життя українського народу, його фольклор, звичаї, мову. Він щиро намагався полегшити умови життя селян: побудував за своїм кресленням водяний млин на Хоролі біля Зубівки, підготував проект зрошувальної системи для Полтавщини, яка страждала від посух.

         Надходить старість, як пекучий сором…

         Пощо тепер всі молитви покутні?

         Вночі і вдень гуде під косогором

         Мій млин, - мов Картлі образ незабутній.

Коло спілкування поета – і прості селяни, і друзі – однополчани, і прогресивне дворянство Миргородщини: родини Муравйових-Апостолів, Дмитро Трощинський, Гоголі – Яновські, Володимир Боровиковський, Василь Капніст. Цілком ймовірне і його знайомство з Григорієм Сковородою. Щира кавказька гостинність його маленької родини (він і молода дружина Тетяна Василівна) завжди приваблювало багатьох друзів.

Так на берегах тихоплинного Хорола, серед вишневих садків і чорнобривців тихої Зубівки та спокійного Миргорода протекли останні роки життя поета...

         Примхи долі лиходійські

         Б’ють мене, і я ніколи

         Не вернуся в сад картлійський,

         На грузинські пишні доли.

1 серпня 1792 року зупинилося його серце.

А далі – морок забуття. Так сталося, що протягом майже століття після смерті поета світ нічого не знав про нього. Тільки в 1870 році «Давитіані» вийшла окремим виданням. Тільки в 1939 році, після тривалих пошуків, український дослідник Дмитро Косарик знайшов місце поховання поета – Миргород. І з цього часу ім’я Давида Гурамішвілі шанується в нашому місті. 7 серпня 1949 року на могилі поета було урочисто відрито пам’ятник. 1969 року, в декаду грузинської культури в Україні, були відкриті літературно-меморіальний музей та пам’ятник Давиду Гурамішвілі. 4 серпня  2012 року на фасаді музею відкрито меморіальну дошку про миргородські роки життя і творчості класика грузинської літератури. Іменем митця названі вулиця та  бібліотека в Миргороді.  1 серпня   щорічно відзначається як День Пам’яті визначного поета Грузії.

Напередодні цієї події в районній бібліотеці для дітей розгорнута викладка літератури «Ім’я, що живе серед нас» про  найвидатнішого поета старої грузинської літератури та підготовлено і видано інформаційний дайджест для дітей 10-15 років «Давид із Сагурамо» до  315 річниці від дня народження Давида Гурамішвілі.

                  Валентина Зінченко – заступник директора Миргородської ЦБС.