Миргородська централізована бібліотечна система

Миргородська районна бібліотека для дітей

  

Шануємо і свято бережемо

 пам’ять про тебе, Тарасе

 (бібліо – інформація для дітей 10 – 14 років)

  

  

Миргород. 2014

         

          В рамках Року Шевченка в Україні районною бібліотекою для дітей розроблено та видано інформаційне видання для дітей 10-14 років «Шануймо і свято бережемо пам’ять про тебе, Тарасе» про перебування великого Кобзаря на Миргородській землі.

Є в українського народу герої, про яких створено багато пісень, переказів, оповідань. У них правда межує з вигадкою. Свого часу Іван Франко писав про народні бувальщини та  перекази: «Їх вартість історична, звичайно невелика, або  зовсім ніяка. Натомість часто до звісних історичних осіб  або подій причіпляться мотиви казкові, легендові…»

Про перебування Т. Г. Шевченка  на Миргородщині народ склав багато переказів  та легенд. У них Тарас Григорович постає простим, сердечним, уважним до простих людей…

Часто Т. Г. Шевченка можна було бачити на вулиці в оточенні дітей, яких він пригощав ласощами, може, пригадуючи своє безрадісне дитинство…

Особливо був близький до молоді. Любив народні пісні, сам гарно співав. Між простими людьми був своїм, мало знався з панами. Як збереться де гурт селян, то підходив та розмовляв з ними. Кріпаки горнулися до Шевченка, навіть з навколишніх сіл приходили до нього за порадою. І для кожного він знаходив щире слово. Для простого люду Миргорода Т. Г. Шевченко був своїм, мужиком, хоч і в «панській одежі», що не цурався ні свого походження, ні хліборобської праці.

Пропонуємо одну із бувальщин, записану журналістом Іваном Букієм.

МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО…

Бувальщина

Миргородці розповідають, що давно це було. Одного разу на березі тихого Хоролу зупинився літній чоловік. Русяві вуса обвисали до бороди. Він зняв картуза, нахилився до води й сполоснув руки, високе чоло. Розглянувся довкола і тихою ходою підійшов до верби, що росла неподалік. Присів під розлогою в тіні. А потім вийняв з плескатого дерев’яного ящичка, що етюдником називається, аркуш паперу і вугляним олівцем почав щось малювати, раз-по-раз поглядаючи на річку й за річку. Тихо дрімав очерет, ледь помахуючи своїми султанами. Десь у високості дзвенів жайворонок.

Тут, поблизу на леваді, сільський хлопець пас вівці. Зацікавлений, він підійшов ззаду до художника та й замилувався, як то подорожній малює.

- Ой, як гарно у вас виходить: і річка, й очерет, і хати за річкою. Ну, як справжні! – вигукнув у захопленні хлопчина.

- Та ти так і злякати мене можеш, - оглянувся чоловік, і обидва засміялися. – Як же тебе звати і чиї ти вівці пасеш?

- Звати мене Тарасом, а вівці, звісно, панські…

- Виходить, тезко. Та я й бачу, що не твої вівці. І я колись пас, бодай його не згадувати. Отаким, як ти, був, пам’ятаю…

Мені тринадцятий минало,

              Я пас ягнята за селом.

І коли вже ми будемо свої пасти?.. – журливо похитав головою художник.

                У цю хвилину шляхом ішов кобзар з молодим поводирем. Пізнав його вусатий чоловік. І до хлопця:

                -  Побіжи, Тарасику, погукай кобзаря. Хай і нам зіграє. Люблю слухати кобзарів, лірників.

                Той хутенько побіг навперейми. А за якусь хвилину й повернулися.

                - І хто мене так просить? – поцікавився кобзар, вдивляючись підсліпуватими очима в чоловіка. – А-а-а, то це ви, Тарасе Григоровичу! Здрастуйте - здрастуйте, ото добре. Присядьмо, Івасику, в холодочку, відпочинемо. А то в ногах аж гуде.

                Старий зняв з плечей бандуру, присів. Торкнувся кістлявими пальцями струн. І злетіла над левадою пісня:

                         Ой, літа орел, літа сизий

                         Та й попід небесами.

                Не втримався художник, підхопив:

                         Гуля Максим, гуляє батько

                         Полями, ярами.

                         Ой, літа орел, літа сизий,

                         А за ним орлята.

                 І знову вже гуртом:

                        Гуля Максим, гуляє батько,

                         А за ним хлоп’ята…

                Пісня витала над левадою, котилася шляхами, що ведуть на Кибинці, на Хомутець, на Полтаву. Прохожі на шляху зупинялися, а потім прямували до гурту. Сюди поспішали селяни на човнах з протилежного берега. Співали чумацьких пісень, особливо гарно підспівував художник «Ой, хто не знає, то нехай мене спитає», а потім «Засвистали козаченьки», «Ой, у лузі та ще й при березі», «Ой, п’є Байда», «Пісню про Морозенка»…

                Сонце схилялося до горизонту, і Тарас Григорович заспішив додому. Тарасик побіг завертати овець. А завернувши, підійшов до гурту. Кобзар уже не грав, але селяни не розходилися, розмовляли.

                - А хто то за маляр, що так гарно співав наших пісень? – поцікавився пастух.

                - То великий художник і співець, - промовив кобзар. – Тарас Григорович Шевченко. Велика людина!..

                Пастушок від здивування аж рота розкрив. А згодом він дізнався, що Тарас Григорович до Петербурга виїхав. Потім, як підріс, багато чув про Тараса Григоровича Шевченка – великого українського Кобзаря. І дуже жалкував:

                - Ех, і як я тоді не здогадався, що то він – Шевченко. Я б у ноги йому вклонився. А він же й казав тоді, під вербою:

Мені тринадцятий минало,

              Я пас ягнята за селом.

                                                            Іван Букій

ПРО ПЕРЕБУВАННЯ Т. ШЕВЧЕНКА НА      МИРГОРОДЩИНІ ЧИТАЙТЕ:

       Бабич Г. Кобзар і Миргородщина / Г. Бабич // Прапор перемоги. – 1989. – 1 березня.

      Букій І. Мені тринадцятий минало: Бувальщина / І. Букій // Піонерія. – 1979. - №3. – С. 20.

       Розсоха Л. Шевченко у миргородського козака Коробки / Л. Розсоха // Миргород. – 1995. – 21 жовтня.

       Шаповалов В. Т. Г. Шевченко і Миргородщина / В. Шаповалов // Миргород. – 1999. – 4 березня.

     

   

       Хвилююсь, подих перехоплює мені,

       Бо я по тих місцях ступаю,

       Де у давним-давно минулі дні

       Ходив Кобзар… Від того й замираю,  

       Коли до того місця підійду,

       Де в козака Коробки була хата,

       В якій пізнав він радість і біду,

       І де цвіла калина, й пахла м’ята.

       Тепер на розі вулиць він стоїть

       І на місця знайомі поглядає…

       Мине ще не одне з століть,

       А пам’ять все живе й не пропадає!..

Багато літ спливло , а

пам’ять про великого Кобзаря не згасає.

Тричі – навесні, влітку та восени 1845 року – був він у Миргороді.

 Шевченко тоді відвідав наш край як співробітник Київської археологічної комісії.

Жив він у хаті козака Коробки.

4 жовтня 1845 року у Миргороді

 Т. Г. Шевченко написав вірші

 «Не завидуй багатому…» та

 «Не женися на багатій…»

Деякі дослідники творчості Т. Г. Шевченка стверджують, що в

  нашому місті цього ж року написана ним і поема-містерія «Великий льох».

Побував Т. Г. Шевченко і в Попівці, Комишні та Мар’янському.

 Цікавився живописною місцевістю між Миргородом, Багачкою, Устивицею і Сорочинцями.

Закоханий у красу чарівної землі, багато ходив він берегами Псла та Хоролу.